Міграція, дефіцит вчителів і формат навчання - як змінюється система освіти

Близько 3,5 мільйона школярів розпочали навчальний 2025 рік – такі дані оприлюднило Міністерство освіти і науки України. Міністр Оксен Лісовий наголосив, що більшість дітей повертаються до очного навчання. Проте сама цифра, вирвана з контексту, не розкриває ані глибини демографічних змін, ані того, як війна та міграція трансформують систему освіти.

Щоб зрозуміти, чи йдеться про стабілізацію, чи лише про тимчасове балансування між різними форматами та освітніми траєкторіями, авторка статті виходила за межі статистики й звернулася до практиків – директорок Альтернативної демократичної школи «Школи Орбіти» Марини Гундар і Лілії Манченко. Їхній досвід допоміг окреслити реальні тенденції й розставити цифри у ширшому контексті.

Марина Гундар пояснює, що поєднання офлайн-школи в Харкові та онлайн-платформи для дітей за кордоном ускладнює будь-які прямі порівняння з довоєнними показниками. Вона зазначає, що формальна присутність учнів у системі не гарантує їх фактичної участі в навчальному процесі, бо значна частина дітей інтегрується в інші освітні середовища.

Спочатку батьки намагалися максимально зберегти український освітній компонент, обираючи додаткові вечірні онлайн-заняття, щоб дитина не втрачала контакт із рідною програмою. Проте з часом подвійне навчання виявилося перевантаженням для старшокласників, і родини почали призупиняти навчання в українських школах.

Навіть спрощення програм не вирішує проблеми перевантаження: поєднання української та іноземної програм залишається складним, і діти дедалі частіше обирають залишати тільки одне навчальне навантаження. Це створює системну тенденцію, яка виходить за межі окремої школи, і поступово формує нові академічні та професійні орієнтири для учнів, що інтегруються у європейські освітні системи.

У суспільних дискусіях часто лунає думка, що зменшення кількості учнів у школах автоматично зменшить потребу вчителів, але на практиці це не так просто. За словами Марини Гундар, навіть у ситуації, коли контингент учнів зменшується, система освіти продовжує відчувати значний дефіцит педагогів, особливо серед фахівців у природничих дисциплінах. Вона посилається на дані громадської організації «Освіторія», які свідчать, що нестача кваліфікованих вчителів залишається критичною: найгостріше – серед фізиків, хіміків і біологів, тоді як потреби у педагогах для інших предметів поки що не зменшуються так суттєво.

Ця ситуація демонструє, що проблема не лише у кількості педагогів, а у їхній спеціалізації, професійній підготовці та готовності працювати в умовах нових освітніх викликів. Тобто навіть коли учнів менше, потреба у фахівцях, які здатні підтримувати високий рівень навчання, залишається значною, а іноді навіть перевищує поточні можливості системи. Для освітньої політики це означає, що скорочення контингенту не може розглядатися як простий спосіб «полегшити роботу вчителів» або оптимізувати систему, адже якість освіти напряму залежить від професійної компетенції і доступності висококваліфікованих кадрів, яких на ринку все ще бракує.

Сьогодні українська школа змушена балансувати між традиційним офлайн-навчанням і дистанційними форматами, пристосовуючи підходи до різних категорій учнів. Лілія Манченко пояснює, що курс на «школу офлайн», задекларований Міністерством освіти і науки України, не є реформою у класичному сенсі, а радше вектором розвитку, який передбачає комплексне врахування потреб різних груп учнів. Для тих, хто залишився в Україні, це означає продовження очного навчання, тоді як дистанційні моделі створюються для дітей за кордоном, а також тих, хто перебуває на тимчасово окупованих територіях або в зоні бойових дій.

Марина Гундар відзначає, що дистанційний український компонент, який запроваджували для учнів за кордоном, не завжди спрацьовує ефективно. Старшокласники, які поєднують українську та іноземну програми, часто відчувають надмірне навантаження, і навіть спрощені версії курсу не вирішують проблему. Тому ефективність управлінських рішень у цій сфері багато в чому залежить від того, наскільки вони передбачають поведінку родин та реальні умови навчання. Інакше формальна присутність дитини у школі не гарантує її фактичної участі в освітньому процесі.

На погляд авторки, це підтверджує, що освітня політика в умовах війни не може обмежуватися шаблонними рішеннями: вона має бути гнучкою, прогнозувати різні сценарії та адаптуватися під конкретні потреби учнів, враховуючи і психологічний стан дітей, і їхню інтеграцію у зовнішні освітні системи. Формат навчання сьогодні – це не просто вибір між онлайн та офлайн, а складна мережа рішень, яка намагається зберегти зв’язок українських дітей із рідною системою освіти, не перевантажуючи їх і не відштовхуючи від неї тих, хто інтегрувався за кордоном.

Питання повернення учнів до України сьогодні визначається не лише безпекою, хоча вона, безумовно, залишається базовою умовою для родин, які розглядають таку можливість. Марина Гундар підкреслює, що навіть якщо безпека забезпечена, батьки все одно оцінюють якість навчального процесу, рівень матеріальної бази шкіл та професійну залученість педагогів, і від цього залежить остаточне рішення про повернення. У сучасних реаліях безпека і якість освіти стали рівнозначними чинниками, і відсутність одного з них автоматично відсуває повернення на другий план.

Лілія Манченко додає, що для батьків важливо не лише мати стабільну школу, а й бути впевненими у рівні навчання та можливостях закладу для майбутнього дитини. Саме ця впевненість є ключовим чинником, який робить повернення реально можливим. Багато родин обирають залишатися за кордоном не лише через безпеку, а й через те, що там вони бачать вищий рівень освітніх послуг та стабільну систему, яка відповідає європейським стандартам.

Усе ж таки сьогодні українська школа функціонує в умовах відкритого порівняння з іншими освітніми системами. Досвід, який отримали діти та родини за кордоном, формує нові стандарти очікувань і змушує систему освіти працювати на конкурентоспроможність та довіру.

Питання кількості учнів поступово трансформується у питання якості, привабливості шкіл та стратегічного розвитку освітньої політики. Саме від того, наскільки державна система зможе наблизити умови вітчизняної освіти до європейських стандартів, залежатиме, скільки дітей реально повернеться та залишиться у українській школі на тривалий час.